Якщо тобі не ок – ГОВОРИ: Деталі унікального проєкту про інструменти довіри і безпеки для дітей

Проєкт «Говори» презентує Христина Шабат, керівниця Центру гідності дитини УКУ. Це унікальна ініціатива, яка народилася під час війни та покликана дати дітям відчуття безпеки. Ми поговорили з Христиною про те, чому безпека для дитини — це не лише укриття чи ремонти, а насамперед довіра, стосунки й можливість бути почутим. А також про те, як культура мовчання може бути небезпечною, і які інструменти допомагають дітям навчитися говорити, а дорослим — чути.

ПРО ПРОЄКТ

5/8/20241 min read

Якщо тобі не ок – ГОВОРИ: Деталі унікального проєкту про інструменти довіри і безпеки для дітей

Проєкт «Говори» презентує Христина Шабат, керівниця Центру гідності дитини УКУ. Це унікальна ініціатива, яка народилася під час війни та покликана дати дітям відчуття безпеки. Ми поговорили з Христиною про те, чому безпека для дитини — це не лише укриття чи ремонти, а насамперед довіра, стосунки й можливість бути почутим. А також про те, як культура мовчання може бути небезпечною, і які інструменти допомагають дітям навчитися говорити, а дорослим — чути.

black blue and yellow textile
black blue and yellow textile

05.08.2025

Про проєкт

Як зародилась ідея проєкту, що цьому передувало?

Ми розуміємо, що ми живемо в часі війни, і дітям важливо почуватися в безпеці. Питання, яке нас цікавило: чи можуть діти в воюючій країні почуватися в безпеці? Для цього ми зробили опитування, і це опитування ми провели в 70 школах Львівської територіальної громади.

І що нам це опитування показало? Воно показало, що діти можуть почуватися в безпеці навіть під час війни, і це залежить від дорослих. Отже, ми опитали батьків і дітей. Якщо батьки говорили переважно про якісь матеріальні речі, наприклад, щоб діти почувалися в безпеці, коли є укриття, або гарний ремонт, або вайфай у школі, то діти говорили — про дуже нематеріальні речі.

Вони говорили про те, що почуваються в безпеці, коли є дорослий, кому можна довіритися, коли вони мають друзів, і коли їхню думку чують, і навіть якщо вона комусь некомфортна — з нею рахуються. Власне, ми провели це дослідження, опитавши 2000 учнів і 800 дорослих.

Ми дізналися дуже багато цікавих речей. Наприклад, те, що 7% дітей не почуваються безпечно ніколи, постійно тривожно в школі. Або, що 20% дітей сказали, що на них кричать у школі. 16% сказали, що є улюблені учні. 40% — про булінг — що вони бачили або відчували на собі. І ми шукали, як можемо забезпечити дітям безпеку.

Адже як виявилося: дітям потрібні дуже такі, як би, софт-інструменти для того, щоб вони почувалися в безпеці, а не хард. Ніхто з дітей не говорив ні про укриття (хоча ми живемо в часі війни), ні про ремонти, ні про якісь матеріальні речі. Це все було про стосунок. І ми подумали: а як ми можемо цей стосунок покращити?

Чому «ГОВОРИ»?

Та, власне, ми обрали назву «Говори», тому що вона зрозуміла — що про щось треба сказати. І в нашому проєкті ми пояснюємо, про що ми можемо говорити для того, щоб почуватися в безпеці. У нашій культурі, українській, в принципі, не заведено скаржитися.

Ми такий маємо наслідок з Радянського Союзу про те, що якщо хтось скаже, що йому некомфортно, то він або ябід, або якийсь стукач, або ще хтоь. Але насправді це дуже нормально, що діти не вміють вирішувати своїх проблем. І дорослі є саме для цього — щоб допомогти їм навчитись вирішувати свої проблеми і щоб сформувати їм суспільство, спільну норму.

Тому що, знаєте, знання вже можуть дати навіть не книжки, а чи GPT, чи Google. І їх дуже легко знайти, їх не треба здобувати від інших людей. А власне соціальні норми у нас є дуже порушені — і радянським спадком, і часом коронавірусу, і часом онлайн-навчання під час війни, і, в принципі, стресом, у якому ми живемо.

Тому ми пішли таким шляхом, що ми визначили якісь маркери безпеки, які турбують дітей, і ми хочемо, щоб діти навчилися про них говорити дорослим і щоб дорослі могли допомогти цю проблему вирішити.

Як буде працювати проєкт, з чого стартуєте?

Власне, проєкт, який ми пілотуємо, буде починатися з освіти. Чому з освіти? Тому що діти в школах проводять найбільше часу — 8-9 годин у день. Отже, ми хочемо, щоб система освіти забезпечила дітей знаннями і стосунком з безпечним дорослим — учителем, психологом шкільним, якому вони можуть довіряти.

Тому що наше дослідження показало, що 61% скаже класному керівнику про те, що щось не окей відбувається. Це означає, що класний керівник може бути довіреною особою дитини. Але наше дослідження також показало, що багато дітей не діляться з дорослими, тому що вони не вірять, що їм допоможуть, і 30% сказали, що звертались і нічого не відбулося.

Ми хочемо це змінити. Отже, ми запроваджуємо два компоненти в проєкті «Говори». Офлайн, тобто в школах, на уроках будуть спеціальні заняття, які будуть вчити дітей: що таке персональні межі, що таке персональні кордони, про що потрібно говорити, чому не потрібно мовчати, якщо хтось ображає твоїх друзів, якщо хтось чинить над тобою насильство, якщо хтось кричить на тебе, якщо хтось до тебе доторкається в спосіб, який тобі неприємний, чи надсилає неприємні повідомлення, забирає твої речі і тому подібне. Для цього ми розробили спеціальні програми — окремо для молодшої, середньої і старшої школи.

Для молодшої школи ми навіть створили спеціального супергероя, який допоможе дітям краще зрозуміти тему. І для кожної з молодшої, середньої, старшої школи ми створили онлайн-курс, який є інтерактивним, у якому також беруть участь діти. І, власне, цей онлайн-курс буде доступний уже в онлайн-форматі для дітей. Ми очікуємо, що будуть заняття, які проведуть учителі в школі, і також діти будуть мати певні матеріали у своєму онлайн-щоденнику.

У цьому онлайн-щоденнику вони зможуть переглянути онлайн-курс, маленький, на 10 хвилин — про що не можна мовчати і чому потрібно говорити, а також там буде спеціальна кнопка. І власне, тут є велика інновація проєкту в тому, що кожна дитина зможе написати своє звернення через онлайн-щоденник, не боячись бути засудженим, коли його побачать при розмові з учителем чи з учнем. Відповідно, це повідомлення від дитини буде потрапляти до відповідального за безпеку в школі та директора школи.

І в процесі вирішення цього завдання та цього звернення, власне, відповідальний за безпеку в школі буде комунікувати з дитиною: що відбулося, які заходи школа проводить, і дитина зможе сказати, чи їй з тим окей, чи не окей. І це цікаво, тому що дані з усіх шкіл будуть надходити в управління освіти. І управління освіти, наприклад, зможе бачити, які звернення від дітей є найчастішими, які проблеми турбують найбільше, і відповідно реагувати вже в ширшому контексті на ті виклики, які будуть в освіті громади. Далі ми хочемо поширювати цей проєкт на інші громади. Власне, пілотною громадою буде Львівська громада. А далі в нас є амбітні плани, щоб усі діти в Україні почувалися в безпеці в будь-якій громаді.

Чи є прототипи або міжнародні приклади?

Ми не знайшли схожих проєктів ніде у світі. Очевидно, що є проєкти, які є просвітницькими — заняття, які проводять з дітьми в класах, або якісь методичні матеріали. Але, власне, безпека, яка йде в діджитал, яка допомагає дітям взаємодіяти з системою в онлайн-середовищі, — це щось нове. Тобто кнопка безпеки в онлайн-щоденнику дитини — це те, що ми зараз запроваджуємо.

Цим проєктом ви плануєте охопити не лише сферу освіти?

Ми починаємо з освіти, але ми хочемо, щоб безпека зайшла в усі сфери, які працюють з дітьми. Далі ми плануємо працювати з лікарями первинної ланки медицини, тому що вони — перша інституція, яка має доступ до дітей після народження дитини. Вони можуть теж бачити багато факторів і багато дітей і сімей, які потребують допомоги.

Згодом це робота зі сферою культури, тому що діти ходять у музеї, у бібліотеки, у театри. Маємо таку амбіцію працювати навіть з управліннями транспорту, тому що діти їздять у транспорті і вони комунікують там з іншими дорослими — з контролерами, з перевіряючими і так далі. Отже, наша ідея — охопити всі сфери, які є в місті, для того, щоб зробити дитинство безпечнішим. І все це буде відбуватися під знаком «Говори».

Це робота не лише з дітьми, а й з дорослими?

Отже, в освіті ми найбільше залучаємо дітей, але також ми багато будемо працювати з керівниками шкіл і з дорослими, які працюють з дітьми — з учителями, лікарями, працівниками інших інституцій, які мають доступ до дітей. У чому буде полягати та праця? Для усіх них ми створюємо спеціальні стандарти безпеки дитини в місті і запровадимо їх.

Як ми будемо їх запроваджувати? Будуть відповідні кодекси поведінки, відповідні навчання, можливо, онлайн-курси — власне, для всіх працівників, які працюють з дітьми. Для того, щоб ми всі розуміли, що таке безпека дитини однією мовою і як з дітьми поводитися «окей», а як зовсім «не окей», і так не можна.

Які труднощі виникли на старті?

Проєкт дуже масштабний і дуже новий, інноваційний. І тому немає, знаєте, звідки скопіювати. Тому ми робимо його дуже повільно, щоби зробити добре. І перед тим, як запроваджувати, ми багато тестуємо. Насправді щоби все виглядало чітко і зрозуміло. Тому що ми хочемо охопити дуже велике і широке поле людей. Це зовсім не є просто, але в нашому пілотному місті ми маємо гарних партнерів у вигляді міської ради Львова. І, власне, вони нам тут сильно допомагають організаційно. Після того, як ми вивчимо всі уроки, ми будемо рухатися далі на інші громади.

Яке майбутнє проєкту — яких змін очікуєте завдяки «ГОВОРИ»?

Ну, власне, ми б дуже хотіли, щоб статистика, яку ми побачили в нашому першому дослідженні, сильно покращилась. Тобто якщо ми говоримо про 20% дітей, які сказали про те, що вчителі на них кричать, то я хочу там бачити 0 або 5%, а не 20. Чи якщо ми говоримо, що 16% сказали, що в класі є улюблені учні, то я теж хочу там бачити 0% або 2%, наприклад.

І це є речі, які не потребують коштів, тому що стосунок не потребує грошей — він потребує просто людяності. І, власне, я дуже мрію, щоб за деякий час ми зробили схоже дослідження, і воно показало, що наша програма зробила великий і важливий внесок у те, що діти в воюючій країні, або, дай Боже, вже тоді не в воюючій, але в поствоєнні, - почуваються безпечно. І також я хочу сказати про те, що я дуже мрію, щоб діти не боялися звертатись до дорослих. І це дуже важливо, щоб дорослі їх не відкидали.

Ми часто кажемо: «Розберіться самі, ви вже дорослі, ви самі все знаєте. Скільки можна нити, скільки можна жалітись?» і так далі. Але коли діти звертаються до дорослих, це означає, що вони мають потребу. Я дуже хочу, щоб дорослі в нашій країні реагували на запити дітей.